«Україна законсервована в скляній банці»

— Написати п’єсу «Маринований аристократ» мене спровокувала тема: як перетравлюють концепцію капіталізму та як він дрейфує в різні світи, — призналася Ірена Коваль. — Чимало часу я жила за кордоном, «варилася в тому окропі» (Америці, Великій Британії, Франції). Нинi вже дев’ять років мешкаю в Києві, але часто виїжджаю до США. Герой моєї п’єси поїхав на заробітки у Велику Британію. За професією він актор, але за кордоном йому довелося змінити свою професію. Він наймається в дім англійської сімейної пари. Допомагає їм по господарству та доглядає цих двох ексцентриків. Одного разу, нудьгуючи, старі пропонують Актору стати режисером, а вони гратимуть ролі. Починається вистава у виставі. Ролі старого подружжя віддзеркалюють їхні фантазії. Анархічна натура Актора виступила в контрасті з прагматизмом господарів дому. А їхній конфлікт — це боротьба слов’янського та англосаксонського світів. Моя п’єса має елементи абсурду. Мені цікавий сам процес акторської гри як предмет художнього дослідження.

Мені здається, що сьогодні Україна законсервована в скляній банці. Вона дивиться на світ через скло. Українці, які їдуть у світ, його дуже мало сприймають. Це відбувається тому, що часто професіональні та кваліфіковані люди з України на Заході займаються «чорною» працею. І від цього мені боляче... Мене приваблює сам процес консервації: городина, фрукти, м’ясні вироби. Всі ці продукти вирощують на найбагатшій українській землі, яка знаходить своє місце в Європі в замариновану стані. І це метафора, яка виростає з побуту. Україна сама не знає, яка вона багата. Бо з того «чорнозему» виростає духовний світ. Цей духовний світ переноситься на інший ґрунт — світ англосаксонців. У моїй п’єсі герой потрапляє до сім’ї дивних старих. У їхньому домі відбуваються несподівані речі... Ви мене можете запитати: «А чому аристократ?» Бо в п’єсі є комічний аспект. Це історія сучасної людини, яка має претензії до родинного герба. До речі, таких українців, що шукають своє коріння, ниточки з козаччини, нині чимало. Колись це було тьху! А тепер дуже навіть модно шукати своє аристократичне походження. А хто знайде — дуже гордиться з того. Тому моя п’єса розповідає про реальність і сьогодення. Але справжній аристократизм — це поняття душевної шляхетності, яке людина виробляє в собі, й це є рівень її гідності, свого «я». Для мене саме це і є аристократизм. На це потрібна відвага й сила. А щоб жити вільно, треба імпровізувати у своєму житті — так, як це робить Актор iз «Маринованого аристократа».

— Пані Ірено, з колективом Молодого театру ви працюєте вже вдруге. А коли відбулася ваша перша зустріч?

— Коли я написала п’єсу «Лев і Левиця», давала читати двом відомим британським акторам. Отримала від них дуже схвальні відгуки, але я мріяла, щоб п’єсу поставили в Україні. Я хотіла, щоб головну роль — письменника Льва Толстого — зіграв Б.Ступка, бо саме для нього була написана ця п’єса. Я вважаю Богдана Сильвестровича найкращим сучасним актором. У п’єсі розповідалося про непрості стосунки подружжя Толстих. Довго шукала режисера. Запропонувала свою роботу колективу Молодого театру й режисеровi Станіславу Мойсеєву. Я його попросила взяти на головні ролі акторів iз Театру ім. І. Франка — Богдана Ступку та Поліну Лазову (вона зіграла Софію Андріївну, дружину письменника). Прем’єра викликала гучні відгуки в пресі, а згодом, і це мене дуже тішить, наша вистава отримала престижну театральну нагороду — премію «Київська пектораль». Відразу в двох номінаціях: за кращу чоловічу роль і режисуру. Надіюсь, що й «Маринований аристократ» зацікавить глядачів. Наші «переговори» йшли повільно, почались майже півтора року тому. Як признався Станіслав Мойсеєв, «він поступово почав звикати до п’єси». На мій погляд, він зробив дуже цікавий спектакль. Хоча він трохи змінив п’єсу, але я не заперечувала. Від його режисерських знахідок спектакль став динамічнішим, з цікавими музичними ілюстраціями, які виграшно підкреслюють акторські можливості колективу. Він побудував виставу за принципом «монтажу атракціонів»: історії-замальовки зміняють одна одну. На мій погляд, Валерій Легін, Вікторія Авдєєнко, Ірма Вітовська та Олексій Вертинський дуже точно передають жанрові особливості твору. Наприклад, роль Актора я писала, знаючи великий творчий потенціал Олексія Вертинського.

— Ви сказали, що «Лева і Левицю» написали спеціально для Б.Ступки. Де ви його побачили вперше?

— На екрані. У картині «Білий птах з чорною ознакою». А коли я приїхала в Україну й побачила Богдана Сильвестровича у виставі «Украдене щастя», то була під враженням кілька днів. Боже, як він грав! Відтоді я передивилася весь ступківський репертуар. Такі різні акторські роботи, як, наприклад, в «Енеїді» або «Тев’є-Тевелі»! Я дописала «Лева і Левицю», передала Ступці п’єсу. Він прочитав і захотів її зіграти. Але пройшло майже чотири роки, поки п’єса була поставлена. Богдан Сильвестрович став міністром культури, а я виїхала назад до Англії. Потім, після смерті художнього керівника Театру ім. І. Франка Сергiя Данченка, він очолив той колектив. Часу катастрофічно не вистачало, й лише в грудні 2001 р. відбулася прем’єра вистави.

— Якщо пригадати перші відгуки на «Лева і Левицю», то було надруковано чимало критичних статей.

— Для мене головне, що вистава має популярність серед глядачів. А критики... Те, що критики поставилися до прем’єри по-різному — здорово. Слава Богу, що зараз не ті радянські часи, коли виходила рецензія в «Правді» й усі рівнялися на її генеральну лінію. Це мені дуже подобається. Хоча мушу зізнатися, що переживала. Мабуть, декому довелося подивитися «Лева...» кілька разів, щоб потім змінити своє перше враження. А премія «Київська пектораль» — нагорода театральних професіоналів.

— Коли читаєш щоденники Софії Андріївни та Льва Миколайовича Толстих, ловиш себе на думці — якими ж різними особистостями було це подружжя! Скільки болю та страждань вони перенесли через нерозуміння одне одного. Ваша п’єса — про останні роки життя письменника. Добре вивчивши проблему конфлікту Толстих, особисто ви чию сторону підтримуєте: письменника чи його дружини?

— Жити з генієм завжди тяжко. Толсті прожили разом 48 років. Мали 13 дітей, 25 онуків. На плечах Софії Андріївни був клопіт не тільки про дітей, численних гостей Ясної Поляни, а й господарські справи. Вона допомагала чоловіку, переписуючи його рукописи (в письменника був дуже поганий почерк), вела справи з видавцями, відповідала на листи. Наприклад, в 1901 р., коли Льва Миколайовича відлучили від церкви, публічно виступила в пресі на його захист. С. А. Толста була жінкою свого часу, яка виховувалась у традиціях дворянської моралі. Вона гарно малювала, фотографувала, любила музику. Я не вважаю її сварливою Касантіппою, «злим генієм свого чоловіка», як називали Софію Андріївну деякі сучасники. Вона до самозабуття кохала чоловіка. Але вони були дуже різні. Толстой — оптиміст, а його дружина — песимістка. Письменник постійно боровся зі своїми пристрастями, заглиблювався в самоаналіз, судив себе дуже суворо. Шукав шляхи самореалізації. А Софія Андріївна навіть у щасливі миті мучила себе передчуттям чогось поганого. Розлад подружнього життя, ледь помітний, був скритий майже 20 років. До того моменту, коли відбулася релігійна криза Толстого. Його друге народження, як вважав письменник. Ні чоловік, ні дружина не захотіли поступатися (вона — благополуччям дітей та онуків, їхнім щастям, а він — своєю душею). Драма Льва Миколайовича в тому, що його сім’я не пішла за ним, коли він пережив глибинний ідейний перелом. Він вважав, що потрібно кардинально змінити їхнє життя, відмовитись від володіння землею, маєтками. Він писав у листі до дружини, пояснюючи свій біль:

«Я не могу продолжать жить в роскоши и праздности. Я не могу принимать участие в воспитании детей в условиях, которые я считаю губительными для них. Я не могу больше владеть домом и имениями. Каждый жизненный шаг, который я делаю, для меня невыносимая пытка. Или я уйду, или нам надо изменить жизнь: раздать наше имущество и жить трудом наших рук, как живут крестьяне...»

У письменника був свій, особливий погляд на жінок і жіноче питання. Відомий факт: напередодні весілля Лев Миколайович дав почитати Софії Андріївні свої інтимні щоденники. Молода дівчина пережила шок. До самої смерті дружина не змогла пробачити чоловіку, що вона віддала йому всю свою любов, а він кохав інших жінок. Дуже часто, якщо сімейні проблеми було важко вирішити, то консенсус подружжя знаходило тільки через ліжко. Письменник дуже не хотів, щоб його дочки виходили заміж (вони пізно знайшли собі по парі). Я навіть писала дисертацію про толстовський погляд на жінок. До речі, нещодавно в Києві відбулися гастролі Майстерні Петра Фоменка. Я з великою цікавістю подивилася виставу москвичів «Війна і мир. Початок роману». На мій погляд, режисер зумів геніально поставити складний і епохальний роман...

Я вважаю, Толстой пішов з дому не від дружини, а через свої внутрішні душевні протиріччя. Так індуси в кінці життя уходять в ліси. Письменник захотів присвятити свої останні роки Богу. Коли я прочитала щоденники Софії Андріївни та Льва Миколайовича — була заінтригована. Я зрозуміла — це драматичний твір: Він і Вона. Прожили майже півстоліття. Писали в щоденниках одне про одного. Читали крадькома... В останні роки життя Лев Миколайович став надзвичайно суворим з членами родини. Він хотів, щоб сім’я жила за його мірками. Дві доньки його підтримували в усьому, а сини мали дружин, дітей і разом із Софією Андріївною не хотіли відмовлятися від звичного їм укладу життя...

— Пані Ірено, ви українка, яка народилася за кордоном. Жили й працювали в різних країнах. Як ваша сiм’я опинилася за кордоном?

— Мої родичі жили в Бродах. Під час Другої світової війни вони виїхали з України. Я народилася в Німеччині. Але згодом мої батьки поїхали в Америку й стали жити в Нью-Йорку. У США пройшла моя молодість. Я закінчила Університет штату Конектікут за спеціальністю літературознавство. Займалася журналістикою та викладала літературу в гімназії. Потім вийшла заміж. Ми переїхали у Велику Британію (мій чоловік українського походження, народився у Великій Британії). Там я відчула смак Європи. Вступила в аспірантуру, але не скінчила. Працювала на радіо, брала майстер-класи з драматургії при лондонському експериментальному театрі «Челсі». Два роки жила у Франції, потім у Англії та США. Моя перша поїздка в Україну відбулася в 1979 році. Це, скажу вам, було незабутнє враження.

— Україна 70-х і часів незалежності — дві зовсім різні країни. Що пригадується вам у першу чергу?

— Я не хотіла б розкривати карти, бо зараз закінчую писати роман на цю тему. Поки робоча назва книжки «Скляні птахи». Вона розповідає про місяць мого перебування в Радянському Союзі. Можливо, цей роман буде навіть екранізований. Але про це ще рано говорити.

— Розкажіть, будь ласка, про свою родину. Якою мовою ви спілкуєтесь вдома?

— У нашій сім’ї українська — головна мова. Я вважаю, що своє коріння не можна забувати. Проблема людей, які живуть за кордоном, — поступова втрата мови через два-три покоління. Цей процес неначе лавина: змішані браки, асиміляція. Люди набирають певні риси того краю, де живуть. Українські діаспори Америки, Англії, Франції дуже відрізняються між собою. Мабуть, у США найскладніша ситуація. Там «каша» — народи з різних країн приїхали на континент. Культура, традиції — все таке різнобарвне. Стільки намішано... Наприклад, у Великій Британії є велика різниця між українцями та англійцями. Спілкуючись з українцями, ви побачите, що вони набирають англосаксонських рис.

— У нас є популярна приказка: «Де два українці — там три гетьмани». За кордоном вона вже не діє?

— Гарна приказка. Є в ній сенс. Але я вже дуже далеко відійшла від діаспори. Живу в Україні дев’ять років. Багато нового відкрила про Україну. Помітила, як сама змінилася. Нещодавно до мене приїхала приятелька з Англії. Ми почали говорити про Україну й зрозуміли, що під різними кутами зору бачимо одні й ті ж речі. Одне, коли ти сторонній спостерігач, і зовсім інше, коли «варишся в українському окропі». Мені дуже цікаво жити в Україні.

— Шкода, що сьогодні імідж України за кордоном не дуже гарний. Чому це відбувається і чи довго так триватиме?

— Зрушення вже є. Основна причина поганого іміджу — абсолютне незнання України іноземцями. Якщо щось чули, то це Чорнобильська катастрофа, збитий літак, корупція та інший негатив. Кого знають? Лише кілька імен спортсменів, акторів. Це мало. За кордоном не знають, як живуть українці, що їх хвилює. Мало туристів приїжджають сюди. Шкода! В Україні стільки є цікавого, гарного. Можливо, в наступному році, коли пройде в Києві конкурс «Євробачення», про Україну знатиме більше коло людей.

— Ви працювали на Бі-Бі-Сі. Про що ви розповідали радіослухачам?

— Я розповідала про український театр. Ця тема мене саму дуже цікавить. Мені випала чудова нагода робити інтерв’ю з провідними діячами мистецтва. Наприклад, з Михайлом Мельником із Дніпропетровська і його театром «Крик». Коли я вперше побачила його вистави, то була в захваті. Спектакль «Лоліта» — супер. З того часу закохалася в той колектив, слідкую за новинками. Цікаві зустрічі були з Віталієм Малаховим, Богданом Ступкою. Я можу пригадувати довго, й список великих майстрів ростиме. Українському театровi є чим пишатися, й про нього повинні знати у світі.

— Ви знаєте про театральний процес Англії. Що нам можна було б запозичити?

— Шанувати традиції. Треба вкладати гроші в культуру, й тоді театр розквітне. Крім шекспірівських, традиційних, класичних театрів там дуже багато колективів експериментаторських, які ставлять сучасні п’єси. Йдуть пошуки по різних напрямках. Величезні фінанси йдуть на розвиток театрів. Випускаються різні лотереї, кошти від яких ідуть на постановку вистав. Це мільйони, мільйонів фунтів. І всі вони виключно йдуть на розвиток культури. Театри мають кошти не лише на постановки, а й на ремонт, технічне переоснащення. Проводяться майстер-класи для молодих драматургів. Два роки тому в Україні я організувала конференцію драматургів. Відбулися зустрічі з майстрами. Вони ділилися своїм досвідом iз сорока українськими молодими драматургами. У п’єсі нема часу й місця на довгі опуси. Сюжет повинен розвиватися динамічно, й драматург має добре знати не тільки закони літератури, а бути ще й філософом. Гадаю, що повинен минути час, і лише тоді в Україні з’являться цікаві сучасні п’єси.